Свобода слова это какое право

Свобода слова

Свобо́да сло́ва — право человека свободно выражать свои мысли. В настоящее время включает свободу выражения, как в устной, так и в письменной форме (свобода печати и средств массовой информации); в меньшей степени относится к политической и социальной рекламе (агитации). Это право упомянуто в ряде международных и российских документов, среди которых Всеобщая декларация прав человека (ст. 19), Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод (ст. 10) и Конституция Российской Федерации (ст. 29).

Свобода слова иногда вступает в противоречие с правами и свободами других лиц. Правовые нормы государств обычно регулируют ограничения на свободу слова на своей территории. Согласно международному праву, ограничения на свободу слова обязаны отвечать трём условиям: они должны строго соответствовать закону, преследовать легитимную цель и должны быть необходимы и адекватны для достижения этой цели. Законы, вводящие ограничения, должны стремиться быть недвусмысленными и не давать возможность для разных толкований. Так, Конституция Российской Федерации запрещает пропаганду, возбуждающую социальную, расовую, национальную или религиозную ненависть и вражду, а также распространение сведений, составляющих государственную тайну. Временные или частные ограничения также могут вводиться по решению суда.

Содержание

Утилитарный и либеральный подходы

Свобода слова тесно связана с вопросами установления истины, самоуправления, обеспечения гибкости политической системы, самореализации личности, естественных прав человека и их защиты.

Исторически она возникла как инструмент для обеспечения информированности и поддержания высокого уровня компетентности государственных органов власти. Так, английский Билль о правах 1689 г. гарантировал членам Парламента полную свободу обсуждения дел королевства и чиновников, без чего его работа была бы неэффективной. Это свойство свободы слова до сих пор ценится даже некоторыми авторитарными режимами, которые оставляют небольшие и безопасные для своей стабильности «островки свободы» (например, лишённые цензуры малотиражные газеты), чтобы иметь объективное представление о том, что же реально происходит в регионе и за его пределами. Более широко, эта свобода стала считаться одним из важнейших условий для поиска и установления истины. Как писал Дж. Милль, «особое зло подавления мнений в том, что обездоливается всё человечество, и те, кто против данной мысли, ещё больше, чем её сторонники. Если мысль верна, они лишены возможности заменить ложь истиной; если неверна, теряют… ясный облик и живое впечатление истины, оттенённой ложью… Полная свобода выражений — необходимое условие, чтобы оправдать претензии на истину» [1] .

Другим аспектом «Билля о правах» 1689 года было то, что в нём Парламент рассматривается как высший представительный орган национального самоуправления, и следовательно, что право на информацию о работе правительства исходит от народа. По мере развития демократии, последнее приобрело особую актуальность.

С точки зрения этой политической системы, наиболее важной стороной свободы слова является свобода распространения такой информации, которая может повлиять на исход выборов или на работу правительства. Здесь в большинстве современных либеральных демократий законодательные ограничения низки и вводятся только на срок избирательных кампаний: публикации в СМИ должны чётко давать понять, является ли их целью оказание воздействия на выборы и кто реально несёт за них ответственность. Для того, чтобы люди были достаточно осведомлены накануне выборов, они должны ознакомиться с различными точками зрения. Это в первую очередь относится к основным для избирателей источникам информации (на сегодняшний день это телевидение) и обеспечивается либо доступом к широкому ряду свободных от цензуры и независимых друг от друга источников, либо политикой плюрализма на занимающих монопольное положение СМИ. Отметим, что правило «нейтральной точки зрения», установленное в Википедии, также позволяет достичь плюралистичного и беспристрастного освещения событий и выражения мнений.

В сочетании с демократическими процедурами, обеспечивающими подотчётность правительства перед избирателями, свобода слова становится одним из важнейших инструментов защиты всех прав человека. Как отмечал Карл Поппер, она также играет ключевую роль в обеспечении стабильности либеральной демократии, поскольку делает возможным подстройку работы правительства и даже политической системы в целом под объективные потребности общества [2] .

Либерализм раскрыл этическую сторону свободы слова, которая на эмоциональном уровне стала доминировать над изложенным выше утилитарным взглядом. Здесь на первый план выступают человеческое достоинство и объективные потребности (естественные права), данные человеку от рождения. Эта концепция имеет христианские корни, и её ранние популяризаторы (начиная с Гуго Гроция) часто ссылались на цитату из Библии: «И сотворил Бог человека по образу Своему» (Быт. 1:27). Однако позже она была переформулирована Кантом в терминах светской теории, что принципы человеческого общества имеют фундаментальную естественную природу. Такой подход, впервые отражённый в американском «Билле о правах» и французской «Декларации прав человека и гражданина» (1789 года.), означает, что допустимы только такие ограничения на свободу слова, которые носят вынужденный и нравственно оправданный характер [3] [4] :

Свободное выражение мыслей и мнений есть одно из драгоценнейших прав человека; каждый гражданин поэтому может свободно высказываться, писать, печатать, отвечая лишь за злоупотребление этой свободой в случаях, предусмотренных законом. («Декларация прав человека и гражданина», ст. 11)

Воспитание и самоцензура

Многие либеральные мыслители, начиная с Ж. Ж. Руссо, отмечали важность обучения культуре свободы слова. По их мнению, ведение дискуссии с целью установления истины и терпимое отношение к альтернативным точкам зрения способствует прогрессу и согласию в обществе. Однако политические и культурные аспекты либерализма находятся в некотором противоречии друг с другом.

С культурной точки зрения, свобода слова стремится к независимому от общества развитию собственных убеждений для каждого человека, самостоятельной формулировке им стандартов и жизненных целей. С другой стороны, народ, наделённый властью самоуправления, должен ей пользоваться разумно и на благо общества. Таким образом, люди должны не просто обладать свободой обсуждать все общественные вопросы, но и уметь использовать её для осуществления взвешенного выбора.

Однако воспитание «ответственных граждан» выходит за рамки чистого образования и по сути является разновидностью цензуры, поскольку ставит личные убеждения в зависимость от общественной морали (А. де Токвиль). Ряд современных критиков указывают, что потеря самостоятельности мышления повышает риск манипуляций общественным сознанием. Тем не менее, большинство населения демократических стран (в особенности, консерваторы) находят такое вмешательство в сферу личности в той или иной степени оправданным и необходимым.

Другой стороной данного вопроса является регулирование частных предприятий. Прежде всего это касается рекламы, которая является формой «коммерческой свободы слова» и которая часто подвержена многочисленным законодательным ограничениям во имя защиты потребителей, общественного порядка и честной конкуренции.

Однако даже в отношении обычной свободы слова, государственное регулирование СМИ и ведущих рекламодателей, а также высокая доля государственных источников на рынке информации, приводит к «самоцензуре», когда частные СМИ вводят упреждающие ограничения из страха перед потерей существенных источников дохода. Самоцензуре подвержены также индустрии, доходы которых в значительной степени зависят от общественного мнения, например, киноиндустрия.

В силу этого сторонники неолиберализма полагают, что ключом к обеспечению свободы слова является частная собственность и невмешательство государства в частно-предпринимательскую деятельность. Они аргументируют, что это не только ставит барьер перед государственной цензурой и устраняет большинство поводов для самоцензуры, но и открывает дополнительные возможности для распространения независимых мнений, включая частные издательства и рекламу в прессе. С неолибералами не согласны леволиберальные сторонники государственного финансирования СМИ (а также избирательных кампаний, образования и т. д.) Они полагают, что гарантированная поддержка СМИ необходима, чтобы они функционировали независимо как от общественного мнения, так и от капитала.

Рейтинги свободы прессы и СМИ

  (англ.)  — «Свобода прессы в мире»: ежегодное исследование и сопровождающий его рейтинг о состоянии свободы прессы в странах мира, публикуется международной неправительственной организацией «Freedom House»   (англ.)  — «Всемирный индекс свободы прессы»: ежегодное исследование и сопровождающий его рейтинг о состоянии свободы прессы в странах мира, публикуется международной неправительственной организацией «Репортёры без границ»

Свобода слова в мире

Примечания

1. ↑Милль Дж. С.О свободе
2. ↑Поппер К.Открытое общество и его враги
3. ↑ 12Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод, статья 10 часть 2.
4. ↑ Верховный суд США допускает наложение ограничений на время, место и способ  (англ.) выражения мнения.

Литература

• Левинсон Л.Баланс или несоразмерность // Язык мой… проблема этничнеской и религиозной нетерпимости в российских СМИ. / Сост. А. М. Верховский. М.: РОО «Центр „Панорама“», 2002. ISBN 5-94420-008-1 — стр. 154—164
• Соболева А.Толкование понятия «ограничения, необходимые в демократическом обществе» в свете статьи 10 ЕКПЧ// Российский бюллетень по правам человека, № 25. М.: Институт прав человека, 2008
• Маковей М., Чефранова Е. А.Комментарий к статье 10 ЕКПЧ
• Смирнов А. Ю. Свобода слова по-французски: либеральное движение в эпоху Реставрации (начало) // Знание. Понимание. Умение. — 2004. — № 1. — С. 153-157.
• Смирнов А. Ю. Свобода слова по-французски: либеральное движение в эпоху Реставрации (окончание) // Знание. Понимание. Умение. — 2005. — № 1. — С. 152-158. , 2007  (англ.)
• Macovei M.Freedom of expression. A guide to the implementation of Article 10 of the European Convention on Human Rights, 2004  (англ.)

См. также

Ссылки

  (англ.) на портале ООН   (англ.)
• Замечания общего порядка КПЧ ООН к статьям 19 и 20МПГПП   (англ.)   (англ.)

• Свобода слова
• Либерализм

Wikimedia Foundation . 2010 .

Полезное

Смотреть что такое «Свобода слова» в других словарях:

Свобода слова — одно из основных личных прав человека; право публично выражать свое мнение. Во избежание злоупотреблений в большинстве стран запрещается использовать свободу слова: для призывов к насильственному свержению законной государственной власти; для… … Финансовый словарь

СВОБОДА СЛОВА — (freedom of speach) Право выражать мнения и идеи беспрепятственно и, главное, не боясь быть наказанным за это. Несмотря на конституционные гарантии свободы слова в США, их правовые системы никогда не считали свободу слова абсолютной.… … Политология. Словарь.

СВОБОДА СЛОВА — одно из основных личных прав человека и политических прав граждан, составная часть свободы информации. Представляет собой возможность публично (устно, письменно, с использованием средств массовой информации) выражать свое мнение (мысли).… … Юридический словарь

СВОБОДА СЛОВА — одно из основных личных прав человека и политических прав граждан, составная часть более общего права, получившего название «свобода информации», представляет собой возможность публично (устно, письменно, с использованием средств массовой… … Профессиональное образование. Словарь

Свобода слова — Право граждан свободно, беспрепятственно выражать свои мысли, убеждения в устной и письменной форме. Сама Екатерина придавала очень большую цену тому, что свобода слова не стесняется ею (Добролюбов. Русская сатира в век Екатерины). Из толпы… … Фразеологический словарь русского литературного языка

Свобода слова (значения) — Свобода слова: Свобода слова Свобода слова (альбом) Свобода слова (НТВ) ток шоу на НТВ с Савиком Шустером Свобода слова (ICTV) Свобода Савика Шустера Свобода на Интере Шустер live … Википедия

Свобода слова (альбом) — Свобода слова Студийный альбо … Википедия

Свобода слова в Белоруссии — Цензура По странам Белоруссия Великобритания Германия Иран СССР … Википедия

СВОБОДА СЛОВА, СВОБОДА СОВЕСТИ — Милостью Божьей в нашей стране мы имеем три драгоценных блага: свободу слова, свободу совести и благоразумие никогда не пользоваться ни тем, ни другим. Марк Твен Бороться за свободу законным образом можно лишь в том случае, если ею уже обладаешь … Сводная энциклопедия афоризмов

Свобода слова в России — Цензура По странам Цензура по странам По отраслям Цензурирование Интернета Запрещённые книги Сожжение книг По методам … Википедия

Свобода думки і слова

Ст. 34 Конституції України проголошує: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань".

Зміст свободи думки і слова полягає в тому, що ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, певним чином відображати об’єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно висловлювати ці матеріалізовані в мові відображення, в тому числі, погляди та переконання. Останні можуть при цьому стосуватися будь-яких сфер: зовнішньої політики, державної влади, економічних процесів, освіти і культури, розвитку законодавства тощо. Свобода слова створює значну гарантію громадського контролю над державною владою.

Європейський суд з прав людини у справі Де Гасе і Ґізельс проти Бельгії зазначив, що "преса повинна передавати інформацію та ідеї з усіх питань, які становлять загальний інтерес", "і не лише у преси, а й у громадськості є право на отримання такої інформації"; у справі Хендісайд проти Сполученого Королівства, що "свобода вираження поглядів. стосується не лише тієї "інформації" або "ідей", які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначущі, а й тих, що викликають образу, обурення чи збурення: такими є вимоги плюралізму, терпимості і відкритості, без яких не існує "демократичного суспільства", а у справі Партія свободи і демократи проти Туреччини, що "суть демократії полягає в тому, щоб пропонувалися і обговорювалися різні політичні проекти, навіть такі, що ставлять під сумнів організацію нинішньої держави, — за умови, що вони не ставлять за мету зашкодити самій демократії".

Поняття гарантування права на свободу думки і слова видається не досить чітким і конкретним з деяких міркувань і тому вимагає певного роз’яснення.

По-перше, за допомогою законодавства або інших юридичних засобів неможливо дозволити чи заборонити думку як таку, врегулювати процес появи, зміни або ж зникнення думок в індивідуальній свідомості; мислення кожної людини взагалі перебуває поза межами юридичного впливу, якому підвладні лише її фізичні дії, її вчинки. Отже, коментований припис стосується не будь-якої думки, а лише тієї, яку вже виражено назовні, об’єктивовано шляхом певної фізичної поведінки. Лише така думка здатна зачіпати інтереси інших учасників суспільного життя, тобто набувати соціального значення. Таким чином, коментований припис санкціонує право людини на, власне кажучи, вільний вияв своїх думок, зокрема тих, які є поглядами, переконаннями.

По-друге, оскільки, крім поглядів та переконань, існують також й інші форми мислення, розглядувана свобода стосується вираження й інших його "продуктів": раціоналізованих почуттів, установок, орієнтацій, концепцій, теорій тощо.

По-третє, розглядуване право охоплює можливість використання будь-яких засобів вираження думки — як традиційних (усних, письмових, образотворчих тощо), так і сучасно-технічних.

Згідно зі ст. 10 Європейської конвенції про права людини, кожна людина має право на свободу вираження поглядів, яке включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів; це не перешкоджає державі вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кіно-підприємств.

Законом України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 2) визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Цей же Закон встановлює: "Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації" а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або громадських об’єднань, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю".

Конституційною гарантією свободи слова, прямо передбаченою ст. 34 Основного Закону, є право кожного "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір". Це право передбачають також закони України "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", " Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про державну таємницю", "Про рекламу", "Про бібліотеки та бібліотечну справу" та деякі інші.

Так, відповідно до Закону "Про інформацію", право на свободу інформації забезпечується: обов’язком державних органів інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б доступ до інформації; вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; здійсненням державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію тощо.

КК України передбачає кримінальну відповідальність за окремі діяння, що посягають на свободу думки і слова, зокрема за: порушення таємниці голосування (ст. 159), умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків або за критику (ст. 171).

Здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, відповідно до ч. З ст. 34 Конституції України, може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою:

• o запобігання заворушенням чи злочинам;
• o для охорони здоров’я населення;
• o для захисту репутації або прав інших людей;
• o для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;
• o для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Відповідно до ст. З Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", друковані засоби масової інформації не можуть бути використані для: поширення відомостей, розголошення яких забороняється Законом України "Про інформацію": відомостей, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю; закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь; втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказівки на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представників.

Майже аналогічні, а також деякі інші обмеження права на свободу слова містяться у законах України "Про інформаційні агентства", "Про телебачення і радіомовлення", "Про видавничу справу", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів". Але, на наш погляд, всі підстави для цих обмежень мають бути уніфіковані і передбачатися в єдиному акті законодавства.

Що стосується вільного доступу суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних фондів, ці питання регулюються законами України "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про Національний архівний фонд і архівні установи", "Про державну статистику" тощо.

Як і щодо інших обмежень прав людини і громадянина, у ч. З ст. 34 Конституції України передбачено, що такі обмеження можуть встановлюватися виключно законом.

Чинне законодавство України містить значну кількість норм, що передбачають сувору відповідальність за порушення вказаних обмежень. Так, КК України встановлено кримінальну відповідальність, зокрема, за: публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади (ст. 109); до зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України (ст. 110); до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку (ст. 295); до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту (ст. 436); до геноциду (ст. 442); а також за незаконне розголошення лікарської таємниці (статті 132, 145); таємниці усиновлення (ст. 168); державної таємниці (ст. 328); відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 381) тощо.

У контексті розглядаємої нами проблеми важливим є також право на свободу світогляду та віросповідання.

Значение словосочетания «свобода слова»

• Свобо́да сло́ва — право человека свободно выражать свои мысли. В настоящее время включает свободу выражения, как в устной, так и в письменной форме (свобода печати и средств массовой информации); в меньшей степени относится к политической и социальной рекламе (агитации). Это право упомянуто в ряде международных и российских документов, среди которых: «Всеобщая декларация прав человека» (ст. 19), «Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод» (ст. 10) и Конституция Российской Федерации (ст. 29).

свобода слова

Делаем Карту слов лучше вместе

/>Привет! Меня зовут Лампобот, я компьютерная программа, которая помогает делать Карту слов. Я отлично умею считать, но пока плохо понимаю, как устроен ваш мир. Помоги мне разобраться!

Спасибо! Я стал чуточку лучше понимать мир эмоций.

Вопрос: бахчевник — это что-то нейтральное, положительное или отрицательное?

Свобода слова та її обмеження: як це регулюється в Україні та в ЄСПЛ

В Україні діє принцип свободи слова, і він закріплений в ст. 34 Конституції України. Поняття «свобода слова» є широко інтерпретованим. Іноді його намагаються обмежити з міркувань недопущення дискримінації. Де і як знайти юридичну межу між свободою висловлювань та порушенням чиїхось прав, спробуймо розібратися в законодавстві України та в практиці Європейського суду з прав людини.

«Свобода вираження становить одну з найістотніших підвалин демократичного суспільства, є однією із засадничих умов для його прогресу та для розвитку кожної людини», – зазначив Європейський Суд у справі Handyside vs United Kingdom. Уряд Великобританії позбавили громадянин права розповсюджувати непристойну книгу. Справа була в тому, що Хендісайд придбав права на книгу, яка була призначення для вивчення дітьми у віці від 12 до 18 років. Однак вона містила крім корисної, також і шкідливу інформацію, «…яку молоді люди на критичному етапі свого розвитку могли трактувати як заохочення до відданої шкідливої ​​для них діяльності або навіть до вчинення певних кримінальних правопорушень».

Європейський суд тоді став на сторону дітей і зазначив про те, що обмеження розповсюдження подібних книг є «необхідним у демократичному суспільстві».

Зазначеним рішенням в 1976 році було створено критерії для визначення правильності та доцільності застосованих обмежень до свободи слова. До таких критеріїв обмеження свободи слова відносяться наступні:

1) необхідність в демократичному суспільстві;

2) передбачено законом;

3)пропорційність законній меті, яка переслідується.

Отже, обмеження державою свободи слова є виправданим, якщо воно здійснено на підставі моралі з урахуванням зазначених вище критеріїв. Що означає кожен із них, розберемося далі.

«Необхідне в демократичному суспільстві»

Європейський суд зазначає, що визначальним тут є наявність «нагальної соціальної потреби» у обмеженні свободи слова та «пропорційної мети». Між обмеженням та свободою має прослідковуватися перевага мети обмеження задля загального благополуччя.

Яскравим прикладом, коли обмеження свободи слова було зовсім не необхідним в демократичному суспільстві була справа The Sunday Times vsUnited Kingdom (1979 року). В цій справі газета Sunday Times під час судового розгляду спору між споживачами та Distillers – виробником заспокійливого засобу з речовиною талідомід, публікувала статті про небезпечність речовини талідомід та безвідповідальності виробника ліків – компанії Distillers. Справа була в тому, що Distillers без жодних наукових досліджень рекомендували свій засіб вагітним жінкам, що призвело до народження спотворених від наркотичного впливу дітей. Але суди вважали прямолінійні статті журналістів неповагою до судів та намаганням вплинути на результат судового розгляду, тому заборонили подальший друк статей, чим обмежили свободу слова.

Звичайно, Європейський суд вважав такі обмеження не «необхідними в демократичному суспільстві», а в своїй окремій думці суддя Зекія зазначив, що «рівень судової влади в Англії занадто високий, щоб на нього впливала будь-яка публікація в пресі», чим підтвердив той факт, що свободу слова у досліджуваному випадку обмежувати було не варто.

У справі Седлецька проти України (2021) Європейський суд зазначив, що беручи до уваги важливість захисту журналістських джерел для свободи преси в демократичному суспільстві, Суд неодноразово зазначав, що обмеження конфіденційності журналістських джерел вимагають найретельнішого контролю (Ромена та Шміта проти Люксембургу). Втручання, яке потенційно може призвести до розкриття джерела, не може вважатися «необхідним» згідно зі статтею 10 «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод», якщо це не виправдано вищою вимогою, що відповідає суспільним інтересам. Відповідно, для цілей статті 10 Конвенції Апеляційний суд (України), надавши дозвіл на розкриття з телефону Наталі Седлецької матеріалів журналістського розслідування, зобов’язаний був продемонструвати, що вилучення даних було виправдане вищою вимогою, що це відповідає суспільним інтересам, має життєво важливий характер для боротьби з тяжкими злочинами; встановити, що не було обґрунтованих альтернативних заходів для отримання інформації, яку шукає прокуратура; продемонструвати, що законний інтерес до розкриття інформації явно переважав суспільний інтерес до нерозголошення («принцип пропорційності»). Але уряд не довів зазначених обставин, і, як результат, Європейський суд встановив порушення Україною свободи слова у розглядуваній справі.

«Пропорційність законній меті, яка переслідується»

Принцип пропорційності має обов’язково розглядатися судами для надання висновку, чи варто порушувати «свободу слова» у конкретному випадку. Для того, щоб вважати таке порушення законним, варто визначитися спершу з наслідками, які можуть настати, якщо «свободу слова» не обмежувати. І тут в гру вступає критерій моральності, «образливості», «шокування населення», і врешті решт – поняття «дискримінація».

Тобто, якщо публікація в пресі є явно образливою, зневажливою, містить неправдиві відомості, розповсюдження яких може призвести до негативних наслідків, то обмеження свободи такого слова може вважатися виправданим та «пропорційним законній меті».

Також «пропорційними» вважаються обмеження свободи слова у випадках вираження закликів порушити конституційний лад у державі, закликів до військових дій, вчинення кримінальних правопорушень, повалення влади, тощо.

Але не вважаються «пропорційним меті» обмеження свободи слова, якщо таке слово покликане викрити незаконні дії влади (політиків та державних службовців).

Для прикладу, можна навести справи щодо наклепів на політиків. Європейський суд в своїх рішеннях значно розширює «свободу слова», в справах, що стосуються політиків та публічних діячів. В справі «Ляшко проти України» (не політик Ляшко, а редактор газети «Політика», якого суди України визнали винним у зловживанні посадовим становищем, умисному наклепі у статті, у безпідставному обвинуваченні у вчиненні тяжкого злочину та призначено покарання у вигляді 2 років позбавлення волі), Європейський суд зазначив, що свобода журналістських висловлювань також припускає певний ступінь перебільшення чи навіть провокації (в тому числі сарказм). Межі припустимої критики відповідно ширші, коли йдеться про політика, ніж коли йдеться про пересічного громадянина. На відміну від останнього, кожне слово та дія першого неминуче та свідомо стають об’єктом ретельного вивчення з боку журналістів та громадськості, і, отже, він повинен виявляти вищий ступінь толерантності.

Продовжуючи аналізувати зазначену справу, варто звернути увагу на те, що Європейський суд розділяє поняття «оціночні судження» та «констатація фактів» для того, щоб прийти до висновку, чи варто обмежувати «свободу слова», чи ні. «У той час, як наявність фактів може бутипродемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 10». Досить цікавим є висновок Європейського суду про те, що «…з огляду на той факт, що вони (статті) були написані з питань серйозного суспільного інтересу та стосувалися публічних осіб та політиків, Суд вважає, що застосована термінологія не може вважатися надмірною… З огляду на вищезазначене, Суд доходить висновку, що обґрунтування, наданеУрядом, є недостатнім для того, щоб продемонструвати, що оскаржуване втручання було пропорційним переслідуваній законній меті. Отже, воно не було «необхідним в демократичному суспільстві».

Це яскравий приклад того, що принцип пропорційності в цій справі зіграв на користь журналіста. Суд надав перевагу «свободі слова» над інтересами окремих політиків, не отримавши жодного доказу того, що твердження журналіста у статті прямо суперечать дійсності. Сарказм у висловленнях Суд назвав оціночним судженням та вказав на те, що доводити такі судження неможливо і навіть не потрібно.

«Передбачено законом»

Принцип «передбачено законом» означає, що обмеження права на свободу слова можливе лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законодавством. Поняття законодавства може включати не лише писані закони, а й право в цілому. В той же час, якщо закон передбачає обмеження, то воно має бути зрозуміло, чітко та правильно сформульовано, щоб не було жодної можливості по-різному тлумачити зміст наявних заборон. В підтримку зазначеному принципу виступає «принцип правової визначеності», який полягає у чіткому формулюванні правил та обмежень та недопустимості зловживань та надто широкого тлумачення.

Згідно українського законодавства (Закон України «Про інформацію»), інформація за критерієм «свободи» поділяється на декілька видів: відкрита інформація та інформація з обмеженим доступом (конфіденційна, таємна, службова). До відкритої інформації законодавець відносить будь-яку інформацію, яка не віднесена законом та спеціальним нормативним актом до інформації з обмеженим доступом. Інакше кажучи, якщо хтось забороняє доступ до якоїсь інформації, то має бути обов’язково виданий акт індивідуальної дії, який міститиме норму про те, що така інформація заборонена до широкого розголосу.

Що ж можна робити з отриманою відкритою інформацією? В демократичному суспільстві її можна розповсюджувати, публікувати, повідомляти про неї іншим особам, зберігати, і поширювати будь-яким способом.

Принцип «передбачене законом» в практиці Європейського судуозначає, що, по-перше, закон повинен бути адекватно доступним: громадянин повинен мати змогу знати про обмеження, що застосовуються до конкретної ситуації. По-друге, норму не можна розглядати як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою точністю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість – за необхідності, передбачити, наскільки конкретні обставини можуть спричинити певні наслідки. Ці наслідки не повинні бути передбачуваними з абсолютною впевненістю: досвід показує, що це недосяжно. Тому багато законів неминуче визначаються такими поняттями, які більшою чи меншою мірою є нечіткими та застосування яких є питанням практики.

Висновки

«Вільне вираження думки і переконань є одним з найдорогоціннішим прав людини: тому кожна людина може вільно говорити, писати і друкувати, несучи відповідальність за зловживання своєю свободою…» – ст. 11 Декларації прав людини та громадянина 1789 року.

Отже, без свободи слова неможливе існування демократичного суспільства, а тому до обмеження даної свободи потрібно підходити з особливою увагою та обережністю, враховуючи принципи «необхідності у демократичному суспільстві», «пропорційності законній меті» та «передбачуваності законодавством» можливості такого обмеження. Разом з тим, законодавство може обмежувати свободу слова у виключних випадках, які стосуються надто важливих сфер життя суспільства за умови, що таке обмеження може принести користь всьому суспільству.

А журналісти, розуміючи де проходить межа у обмеженні свободи слова, можуть здійснювати свою діяльність вільно, у відповідності до поставлених цілей, враховуючи необхідність поінформувати наше демократичне суспільство, та знаючи про те, що будь-яке порушене право має бути захищене та відновлене, оскільки для цього існують правові підстави.